ПРИЛУЧЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ ДО МОСКОВСЬКОГО ПАТРІЯРХАТУ.
Після поділу Київської митрополії (1458) церковне життя в цих двох частинах колишньої великої християнської спільноти пішло різними шляхами. Українська Церква, ближча до західньої культури, хоч і залишилася вірною православ''''ю, переймала чимало нових ідей зі Заходу. Українські богослови студіювали переважно в західніх високих школах, польських, німецьких, чеських, італійських та інших, і в той спосіб приносили на рідний ґрунт здобутки західньої науки. Не те було на Московщині. Туди західні впливи не сягали, контактів з католицьким світом тут майже не було, не було шкіл, богословська наука стояла дуже низько, священиків трактували як рабів, а всякі нові думки чи то в богословії чи в обряді трактувалися як єресь та строго переслідувались. На протязі двох сот років ті різниці між українським і московським православ''''ям були доволі значні і викликали нехіть і недовір''''я в українськім духовенстві до московської Церкви. На Україні говорили, що на Москві стільки вір, скільки сіл, а в селі скільки хат; що у них уся віра полягає в тому, щоб бороди не голити і тютюну не курити.
На початку XVII ст., коли українська православна Церква опинилася в трудному становищі, деякі з наших єпископів почали поглядати на північ, до «православного царя«, очікуючи звідтіля помочі й опіки. Але це були лиш одиниці, більшість же українського духовенства, особливо вищого, лякалися Москви та того невільничого життя, яким звикло було жити московське духовенство. Таким чином зарисувалися в нас два напрями, один напрям т. зв. «древняго благочестія», що радий був підпорядкуватися московській Церкві, і другий, більш поступовий, який хотів задержати цілковиту незалежність української Церкви під номінальним зверхництвом константинопільського патріярха, як це було здавен-давна, та не втрачав надії на поєднання з уніятською Церквою. Доки Україна не була залежна від Москви,ці промосковські орієнтації поза межі орієнтації не пішли. Але ситуація змінилася після Переяслава. Хоч у пунктах Хмельницького не було мови про підпорядкування нашої Церкви московській, проте це не перешкоджало московському духовенству такі претенсії висувати та по нашу Церкву посягати. І чим сильніший ішов натиск із Москви, тим більша була реакція з боку київських митрополитів проти підпорядкування.
Відомо з історії, як дуже противилося наше духовенство Переяславській угоді. Митрополит Коссів навіть не скривав свого ворожого відношення до московських воєводів і, коли ті почали були будувати в Києві укріплення недалеко від св. Софії, митрополит рішуче тому спротивився і погрозив ужити сили, коли б вони ці будови продовжували. На вимогу присягти на вірність цареві та привести до присяги духовенство митрополит відповідав, що Переяславський договір стався без його згоди і що він присяги не складе, а духовенства, вільних людей, неволити не буде. Зараз після цього договору митрополит післав до Луцька ченця Криницького, щоб вписав у Луцькі городські книги протест від його імени та імени Печерського архимандрита проти прилучення України до Москви.
Рішуча поведінка київського духовенства припинила на якийсь час московські наступи на нашу православну Церкву. Побачили там, що цілу Церкву відразу підбити не буде можна. Тому змінили тактику. Підбивши в 1654 р. Білорусь, тобто єпархії Полоцьку, Могилівську та Смоленську, Москва негайно почала там уводити свій лад. Патріярх прийняв титул патріярха "Великої, Малої і Білої Руси", порушуючи тим споконвічні права київського митрополита та не питаючи, чи Київська митрополія собі його зверхництва бажає, чи ні.
Як дуже в Москві хотіли підбити нашу Церкву, свідчить і те, що в московських богослужбових книгах друкували в тому часі спеціяльну молитву до патрона московської Церкви Олексія, щоб "київський престол (тобто митрополія) з''''єдинилася з богопоставленим престолом московським". Часи після смерти митр. Коссова (1657), як уже згадано, були дуже важкі для православної Церкви. Після короткого гетьманування Виговського (1657-1659) булаву перейняв син Богдана, Юрій Хмельницький, що зразу схилявся в московську сторону. Але, коли в 1659 року москалі провели (на другій Переяславській Раді) т. зв. Переяславські Статті, які дуже обмежували права гетьмана, а Церкву піддавали під владу московського патріярха, він покинув Москву та ввійшов в союз з поляками. І хоч на спілку з поляками він побив москалів під Чудновом, проте не був в силі з''''єдинити всі українські землі і в 1663 р. склав булаву. З того часу на Україні були два гетьмани, один на Лівобережжі, під протекторатом Московщини, а один на Правобережжі, під протекторатом Польщі. На Лівобережжі, за Брюховецького (1663-1668), московські впливи дуже зміцніли. На Правобережжі, під Польщею, гетьмани змінялися один за одним, а це не сприяло ні державі, ні Церкві.
Найяснішою постаттю нашої історії того часу був Петро Дорошенко, черкаський полковник, якого на козацькій раді в Чигирині вибрано гетьманом в 1666 р. Його найближчою метою було звільнити найперше Правобережну Україну від поляків, а потім Лівобережжя від москалів.Відгадуючи Дорошенкові пляни, поляки погодилися з Москвою і Андрусівським миром (1667) поділили поміж себе наші землі. Цей торг українськими землями викликав ворожі настрої по цей і по той бік Дніпра. Проти Брюховецького почались повстання і, коли Дорошенко в 1668 р. появився на Лівобережжі, ввесь народ виявив йому свої симпатії і вірність.На якийсь час Дорошенко знов об''''єднав українські землі. Коли ж на Правобережну Україну насунуло польське військо, Дорошенко назначив на Лівобережжі наказним гетьманом Дем''''яна Многогрішного, а сам вернувся на Правобережжя відбивати польські наступи. Лівобережжя не вдержалося, і Многогрішний під тиском кіл промосковської орієнтації вирішив визнати московський протекторат. Правобережною Україною правив Дорошенко. В 1668 р. він уклав пакт з Туреччиною на доволі вигідних для України умовах і за допомогою турків відібрав полякам майже всі українські землі аж по Львів. Бучацьким договором (1672) Польща зреклася Правобережжя. Але народ Дорошенка не піддержав. Роздратоване турецько-татарськими грабунками суспільство не посприяло Дорошенкові і, коли в наступному році відновилася війна між турками і поляками, а москалі, це використовуючи, потягли на Правобережжя (1674), майже всі полки Дорошенка перейшли на бік лівобережного гетьмана Самойловича.
Дорошенко відбив московське військо і знов обняв владу на Правобережжі, але кінець-кінцем, по довгих переговорах, передав свою булаву Самойловичеві, в 1676 р. Рік тому (1675) помер найближчий співробітник і друг Дорошенка, митрополит Тукальський, і митрополія лишилася необсадженою аж до 1685 р. Завідував митрополією чернігівський єпископ Лазар Баранович, тепер оце вже втретє на протязі двадцяти років. Після зайняття Правобережжя Самойловичем турки не хотіли з тим погодитися і знов висунули Юрія Хмельницького та разом з ним розпочали війну проти Самойловича. Правобережжя здобули (1679), але війна завдала стільки шкоди в людях і майні, що недобитки воліли переселитися на Лівобережжя, де відносини були спокійніш, аніж залишатись. Правобережна Україна майже опустіла середня й південна Київщина, південне Поділля остались незаселеною пустинею на довгі роки.
Ми мусіли зупинитися на тому історичному періоді трохи довше й описати його докладніше, щоб могти зрозуміти, серед яких невідрадних умов приходилось київським митрополитам відстоювати незалежність своєї Церкви. Як довго лиш існувала надія, що Україна, бодай на Правобережжі, зможе вдержати свою незалежність від Москви, так довго київські митрополити не здавали позицій. В тих незвичайно важких, трагічних часах вони були визначною опорою для тих гетьманів, наприклад Виговського, Тетері чи Дорошенка, які бачили помилку Хмельницького і всіма силами старалися її направити. Маючи діло з такими пастирями, Москва воліла вичекати догід-нішої хвилини, щоб уярмити нашу Церкву. Така хвилина настала, знайшлися і підходящі люди.
Іван Самойлович (1672-1687), лівобережний гетьман, раніше генеральний суддя за гетьманату Дем''''яна Многогрішного, розумів дуже добре, яку вагу і вплив мали київські митрополити, їхню настанову до московської його політики він теж знав. Тому, коли не стало митрополита Тукальського, він ужив усіх заходів, щоб посадити на київському престолі такого митрополита, який вповні поділяв би його політичні погляди. У Москві патріярхом тоді був Яким, за давньою професією солдат, людина без освіти, малограмотна, а при тому жорстока і вперта. Розказує історія про того Якима, що раз, коли він був ще ченцем, запідозрили його в неправослав''''ї. Притягнули його на допит та стали перевіряти його православ''''я. Нічого не скриваючи, Яким сповідався: "я не знаю ніякої віри, ні старої ні нової, але що звелять начальники, то я готовий робити і у всьому їх слухати". Через декілька років (1674) він став патріярхом.
З оцим патріярхом увійшов гетьман Самойлович у ближчі зв''''язки. Трапилася для цього нагода. У 1683 р. помер Печерський архимандрит Інокентій Ґізель і Самойлович зараз же поспішив повідомити про те патріярха і царя та просив благословенства для нового архимандрита, якого ченці мали вибрати. Очевидно, і патріярх і цар радо погодилися, а патріярх навіть висловив бажання посвятити нового архимандрита. Але духовенство догадалося, куди зміряють Самойлович і патріярх, вибрало вільними голосами архимандритом Варлаама Ясинського, а Ясинський за посвятою до Москви їхати не забажав. Він прийняв своє посвячення на архимандрита від Лазаря Барановича, містоблюстителя Київської митрополії.
Була б, мабуть, боротьба за Київську митрополію протягнулася ще довго, коли б не те, що в самій православній ієрархії почались непорядки. Львівський єпископ Йосиф Шумлянський почав висувати претенсії до маєтків Печерської Лаври. Це так перелякало архимандрита Ясинського, що він поспішив написати до патріярха Якима та просити грамоти на архимандрію.
Такий акт означав непряме визнання московського патріярха та його авторитету у справах Київської митрополії. Тим часом митрополія все ще не була обсаджена, не було підходящого кандидата. І ось цей кандидатг знайшовся.
В 1684 р. прибув до гетьманської столиці Батурина свояк гетьмана Самойловича,бувший луцький єпископ Гедеон Святополк-Четвертинський. Покинув свою єпархію, мовляв, тому, що пакості йому робили поляки, а навіть загрожували його життю. Отож владика вирішив своє життя зберегти, покинув паству та подався шукати ліпшого місця. Гедеон зараз же написав смиренні листи до Москви та заявив своє послушенство патріярхові. З Москви наспіла відповідь. Наказано Самойловичеві негайно провести вибори київського митрополита, а при тому виписано ясно і недвозначно, що новий митрополит має визнавати московського патріярха, а не константинопільського, і що по посвяту має приїхати до Москви. Вибори митрополита визначено на 8 липня 1685 року.
Тим разом ієрархія не справдила покладених на неї надій. На вибори митрополита прибуло дуже мало духовенства. Не було навіть містоблюстителя митрополії Барановича. Духовенство, уважаючи, що такі вибори будуть незаконними, вимагало відкладення виборів. Одначе гетьманські посли та прибічники його політики не згоджувались на відкладення і обрали київським митрополитом Гедеона.
По тих виборах гетьман повідомив Москву, але, видно, обізвалося і в ньому і в Гедеоні сумління. Гетьман у листі настоював на тому, щоб все таки права української Церкви не були порушені, а Гедеон, який двадцять п''''ять років тому присягав на вірність константинопільському патріярхові, тепер не знав, що з тим зробити, коли б мав свою присягу потоптати і скласти іншу, цим разом на вірність московському патріярхові.
Київське духовенство, побачивши ці виборні митарства, зібралося на інший, собор, опротестувало ці вибори та повідомило про це гетьмана. При тому отці собору зазначували, що справа приналежносте Київської митрополії до константинопільського патріярха може бути вирішена лише духовенством митрополії в порозумінні з патріярхом. Прилучуючися до московського патріярха, — писали вони, — наша Церква втратить усі свої стародавні права, а це буде на велику шкоду Церкві і народові. Вони вказували на ті порядки, які московська Церква завела в Бєлгородській єпархії, де священика за незаплачений податок архієреєві "палицею по литках затинають", де богослуження на московський лад переіначили та й інші беззаконня увели. Але цей протест успіху не мав.З Москви прийшов указ, щоб Гедеон чимскоріше приїжджав за благословенством.
В жовтні 1685 р. поїхав новообраний митрополит до Москви і 8 листопада прийняв посвяту від московського патріярха. При тому він склав присягу на вірність московському патріярхові та його наступникам. Після посвячення Гедеон дістав дві грамоти, одну від царів Івана, Петра і їх сестри Софії, а одну від патріярха Якима. Царі у своїй грамоті підтверджували старі права Київської митрополії, визнавали суд митрополита судом найвищої інстанції, забезпечували вільний вибір митрополита, першенство його почести перед другими митрополитами та й інші права, які Київська митрополія набула на протязі століть. Але грамота патріярха була трохи інакша. Він зве тепер київського митрополита лише "Київським, Галицьким і Малої Руси" отож ставляє його в становище звичайного, йому підлеглого ієрарха. Таким чином довершився останній акт підкорення української православної Церкви московській.
Перебравши українську Церкву, московський патріярх все ж таки побоювався наслідків, які з цього можуть постати. Москва вже й раніше намовляла константинопільського патріярха відпустити їй Київську митрополію, але патріярх не згоджувався. В грудні 1684 року, коли кандидат (Гедеон) уже був намічений, царі післали константинопільському патріярхові щедрий дарунок, двісті рублів, та просили віддати московському патріярхові нашу Церкву, бо, мовляв, сам нарід собі цього бажає. Патріярх не згодився. Тепер, після посвячення й присяги Гедеона, царі і патріярх Яким знов післали посольство до Константинополя з багатими дарунками. В Андріянополі посли стрінули впливового єрусалимського патріярха Доситея та почали його намовляти їхню акцію перед Константинопільським патріярхом піддержати. Але Доситей виявився непоступливим. Він заявив, що "навіть за більшу суму" свого благословенства на таке незаконне діло не дав би, та осудив поведінку московського патріярха як суперечну з церковними канонами. Саме в тому часі приїхав до Адріянополя нововибраний константинопольський патріярх Діонисій просити потвердження султана на свій вибір. Довідавшись про посольство та справу, з якою прибули, патріярх Діонисій теж відмовився дати на те свою згоду. Тоді московські посли, зміркувавши, що з патріярхами діла не доведуть до ладу, звернулися до турецьких властей, щоб ті наказали патріярхові українську Церкву передати московському патріярхові. Туреччина тоді знаходилася в скрутному становищі. На мирних взаєминах з Московщиною їй дуже залежало, а тому негайно великий везір візвав патріярха та наказав йому Київську митрополію відступити Москві. Коли досі вся поведінка Москви була беззаконна, перебрання нашої Церкви було поламанням законів, то тепер уже все було канонічне.
В травні 1686 р. патріярх Діонисій виписав аж шість грамот: дві до царів, по одній до московського патріярха, київського митрополита, гетьмана та до українського народу.
У грамоті до московського патріярха патріарх Діонисій писав таке: Київського митрополита мають собі вільно вибирати духовні митрополії за стародавніми правами, на посвячення до Москви йому їхати не конечно, а за богослужбами київський митрополит має найперше поминати константинопільського, а щойно потім московського патріярха.
За відступлення нашої Церкви московському патріярхові обидва східні патріярхи Діонисій і Доситей, прийняли по двісті рублів московської "милостині". Досить дешево, коли порівняти, що Мазепа заплатив, в два роки пізніше, кн. Голіцину за гетьманську булаву десять тисяч рублів.
Кому ж на користь вийшов цей торг українською православною Церквою? Найперше Туреччина сильно перерахувалась, коли думала, що коштом відступлення української митрополії московському патріярхові купить собі мир з Москвою. Не встигли царські посли переступити турецькі кордони, як Москва оголосила Туреччині війну. За те найперше заплатив патріярх Діонисій. Під''''юджуване турками православне духовенство константинопільського патріярхату скликало собор,осудило патріярха Діонисія за поламання церковних канонів і позбавило його патріяршого престола. Гірко нарікав патріярх Діонисій, скаржився листами до Москви та просив прислати йому обіцяні "милостині", бо він мовляв, зробив велику прислугу царям, відступивши їм українську Церкву. На те йому відповідав патріярх Яким, що відступлення Київської митрополії — це така дрібничка, що й не заслуговує на окрему подяку й милостиню.
Гетьман Самойлович, який найбільше причинився до цього діла, помандрував на Сибір за невдачну війну з турками та погиб в 1687 році там таки, на засланні. Його майно сконфіскували, а синові, що ставав в обороні батька, відрубали голову. Так у Москві платили за "вірну службу".
Подібна доля стрінула й епископа Методія. З Уманського манастиря його вивезли в Москву, а там його засудили на досмертне ув''''язнення в Новоспаському манастирі, де він і помер в 1690 р. Засудили за те, що Методій, прозрівши кінець-кінцем, виступив був проти намагання Брюховецького дістати київській церкві митрополита з Москви.
Митрополит Гедеон не натішився довго своєю митрополією. Скоро вийшла з-під його влади Печерська Лавра та Межигірський манастир, два найважливіші центри митрополії, яким московський патріярх надав право ставропігії та підпорядкував безпосередньо собі. Митрополія втратила майже всі церковні маєтки, а озлоблене духовенство відмовило йому тої пошани, якою завжди наділяло своїх митрополитів. Помер Гедеон 6 квітня 1690 року, отже за короткі чотири роки митрополитування, але ті чотири роки вистачили на те, щоб занапастити культурні здобутки нашої Церкви, які вона набула за довгі віки. Ось так підступом і обманом посіла Москва нашу Церкву.

Кому з того користь? В часі пертрактацій з константинопільським патріярхом з Москви йому писали, Київська митрополія задалеко віддалена від Константинополя, що митрополитам тяжко з патріархом комунікуватися і вкінці, що український нарід собі «слізно бажає» бути під благословенством московського патріярха. Будучи під Москвою, українська Церква, — запевняли, — буде мати ті самі права, що мала досі, зможе краще розвиватися та успішніше працювати на Божу славу й спасення душ.
Як ті запевнення справдилися, показали вже найближчі роки. Чернігівську архиєпархію прилучено прямо до московського патріярхату, найбагатші манастирі патріярх вийняв з-під влади митрополита й підкорив собі, заведено ті самі порядки закріпачення духовенства, що панували в Московщині, і в той спосіб зведено Київську митрополію та її ієрарха до становища без ніякого значення й поваги.
Був це час, коли в Москві плекали т. зв. ідею Третього Риму. Давній Рим, найстарший осідок християнства, своє відслужив, а коли столиця імперії перенеслася до Константинополя, то ось тут постав Новий Рим. Коли ж Константинопіль упав під напором турків, а разом з тим упала й імперія, то Москва успадкувала права бути третім Римом. Той третій Рим, — думали в Москві, — має бути центром усього християнства, бо там перебуває наймогутніший цар. Байдуже, що в тому третьому Римі були такі патріярхи, як напр. Яким, які заледве вміли читати й писати.
Насправді, не християнством турбувалися московські Царі та їх патріярхи. В половині XVII ст. (1666) відбувся в Москві собор, на якому московські отці ось так визначили своє християнство і завдання Церкви: «да разширяется православієм в род і род богохранимоє россійскоє Царство», тобто християнство і православ''я зведено до засобу поширення границь імперії та уярмлення сумежних народів.Ледве чи здавали собі тоді справу отці собору,яку дорогу вони визначували московській Церкві,але ніхто не сумнівається в тому,що вони говорили якраз те,що думали.
Першою жертвою,згідно з оцим пляном,впала Київська митрополія,найбільший і найважливіший центр християнства в східній Європі,центр християнської науки,мистецтва,чернечого життя.Вона перетривала часи польського наступу,часи руїни і аж до цього часу була в силі задержати свою повагу і значення.Упала у важкі часи національного приниженняпід напором насильства й обману.



Сайт создан в системе uCoz